«Дуже запам'ятала Катю Данилюк – сироту із інтернату. Житло їй, як сироті, не надали, дівчина жила в гуртожитку, - пригадує Тамара, - в училищі вона завагітніла. Синові коменданта гуртожитку, від якого дівчина носила під серцем дитя, «вправила мізки» рідна матуся: «Зачем нам эта беспризорница?»
Вічний сценарій фільму «Москва слезам не верит»…
Звісно, інтернатській дівчині без житла всі хором радили робити аборт. Але, ми познайомилися з Катрусею і вмовили її народжувати, запропонувавши свою підтримку.
Ми забрали її з пологового з немовлятком. Комендантша навіть на коляску розщедрилася. Оце й уся підтримка від «несостоявшейся» свекрухи.
Катя щоразу розпитувала про те, про се – про елементарні побутові речі. Тому що, не було у кого спитати та навчитися – виросла на всьому казенному, до життя була зовсім не пристосована.
Але, Катя виявилася чудовою мамою. Спекотного літа вона купала хлопчика двічі на день, ретельно за ним доглядала. Купувала спеціальні продукти, тому що синочок мав алергію. І щоразу примовляла: «Зачем мне этот ребёнок? Что я ему могу дать?» Дівчина була в розпачі: що вона дасть дитині, якщо вона нічого не має?
Звісно, з нею працювали наші психологи, ми молилися разом з Катею і намагалися всіляко підтримати.
Зараз вона з синочком живе вже в одеському Центрі для мам з дітьми. У рік хлопчика взяли до дитячого садочка. Катя влаштувалася на роботу. У Києві вона закінчила училище готельного господарства. Там, в Одесі хоче вступити до ВУЗу на заочне відділення. Їй добре даються іноземні мови. Пішла на курси англійської та італійської мов.
Щовечора Катя мені телефонує і розповідає про свої справи. Артемкові вже два роки, він у неї такий розумний, мені щовечора по телефону називає нові італійські слова».
Так Тамара Мурашко за 15 років роботи в Центрі стала мамою та бабусею для багатьох молодих жінок та їхніх діток. Зріднилися вже.