Центр екстреного реагування для матерів з дітьми
Після випуску із інтернату вони живуть в гуртожитках при училищі. Там і вагітніють. Який вихід? Аборт. Кому ти потрібна без житла та освіти? Що ти можеш дати цій дитині, коли сама ще дівчинка?

Але, є люди, які пропонують інший сценарій таким дівчатам. Ці диваки відмовляють їх від аборту і беруть на себе утримання жінок разом з новонародженими немовлятами.
Центр екстреного реагування для матерів з дітьми
«У нашому Центрі жінки чи дівчата, котрі потрапили у складні життєві обставини, утримуються разом зі своїми новонародженими дітками, - розповідає директор центру Ніна Захарченко, - тут вони отримують необхідне лікування, проходять психологічну реабілітацію, ми допомагаємо їм відновити втрачені документи та знайти роботу.
Районні соцслужби часто направляють нам дівчат, які вагітними опинилися на вулиці. Нам потрібно забрати їх із пологового будинку до себе у Центр, тому що їм просто нікуди йти»

Хто перебуває у Центрі
Катерині Стефак 22 роки, вона із Коломиї, що на Івано-Франківщині. Потрапила до Києва вагітною у грудні 2015-го. Їхала до батька своєї майбутньої дитини, котрий був на заробітках у столиці. Але Катю ніхто не зустрів.

Після того, як у дівчини вкрали сумку з документами та грішми, довелося протягом декількох місяців жити на вокзалі. Коли прийшов час народжувати, Каті радили писати відмову від дитини, адже вона не мала місця проживання та документів.
Жінці допомогла педіатр, яка по-справжньому співчувала їй. Так Катерина із малим Іванком опинилися у Центрі екстреного реагування для жінок з дітьми.

«Тут, у Центрі мені допомогли відновити документи. У сільській раді знайшли мій старий паспорт. Хтось підкинув. Я так раділа! Вже і на Ваню зробила документи.
Тепер пішла до євангельскої церкви і вже прийняла водне хрещення. Хочу жити з Богом. А Він завжди подбає про мене з сином»
- переконана Катя.

«Катерина була позбавлена батьківських прав на свого вже трирічного сина, котрого тепер виховує в Коломиї її мама. Катя запевняє, що зі старими компаніями та випивками покінчено, вона розпочала нове життя з Богом. І ми вже протягом року спостерігаємо ці хороші зміни, - розповідає працівник Центру Тамара Мурашко, - молода жінка молиться і вирить у налагодження стосунків з мамою та повернення до Коломиї. Але потрібен час, аби мама та знайомі помітили справжні позитивні зміни в житті Каті».

Тамара працює з такими проблемними дівчатами вже понад 15 років. У неї вистачає досвіду та терпіння, аби підтримати молодих жінок, стати для них наставником, а інколи - і замінити матір.
«Дуже запам'ятала Катю Данилюк – сироту із інтернату. Житло їй, як сироті, не надали, дівчина жила в гуртожитку, - пригадує Тамара, - в училищі вона завагітніла. Синові коменданта гуртожитку, від якого дівчина носила під серцем дитя, «вправила мізки» рідна матуся: «Зачем нам эта беспризорница?»

Вічний сценарій фільму «Москва слезам не верит»…
Звісно, інтернатській дівчині без житла всі хором радили робити аборт. Але, ми познайомилися з Катрусею і вмовили її народжувати, запропонувавши свою підтримку.
Ми забрали її з пологового з немовлятком. Комендантша навіть на коляску розщедрилася. Оце й уся підтримка від «несостоявшейся» свекрухи.

Катя щоразу розпитувала про те, про се – про елементарні побутові речі. Тому що, не було у кого спитати та навчитися – виросла на всьому казенному, до життя була зовсім не пристосована.
Але, Катя виявилася чудовою мамою. Спекотного літа вона купала хлопчика двічі на день, ретельно за ним доглядала. Купувала спеціальні продукти, тому що синочок мав алергію. І щоразу примовляла: «Зачем мне этот ребёнок? Что я ему могу дать?» Дівчина була в розпачі: що вона дасть дитині, якщо вона нічого не має?

Звісно, з нею працювали наші психологи, ми молилися разом з Катею і намагалися всіляко підтримати.
Зараз вона з синочком живе вже в одеському Центрі для мам з дітьми. У рік хлопчика взяли до дитячого садочка. Катя влаштувалася на роботу. У Києві вона закінчила училище готельного господарства. Там, в Одесі хоче вступити до ВУЗу на заочне відділення. Їй добре даються іноземні мови. Пішла на курси англійської та італійської мов.

Щовечора Катя мені телефонує і розповідає про свої справи. Артемкові вже два роки, він у неї такий розумний, мені щовечора по телефону називає нові італійські слова».

Так Тамара Мурашко за 15 років роботи в Центрі стала мамою та бабусею для багатьох молодих жінок та їхніх діток. Зріднилися вже.
42-річна Людмила Карпенко - із Лебедина на Сумщині. Змушена була залишити старшого, 20 річного та восьмирічного сина з батьками у Василівці та їхати на заробітки.

Маслозавод, де раніше працювала Людмила, вже давно порізаний на металолом. Сотні людей із Василівки та інших сіл Лебединського району змушені шукати роботу у столиці або за кордоном.

Жінка працювала касиром, а потім адміністратором у столичному супермаркеті. А далі, вже вагітною, вирушила на заробітки до Польщі. Там доводилося по 10 годин на добу збирати овочі з полів. Стандартний алгоритм для тисяч українців.
Жінка повернулася із заробітків і в Києві народила хлопчика. Як з'ясувалося відразу після пологів, у сина були недорозвинені легені і лікарі не давали жодної надії на виживання.

Тоді Людмила звернулася до євангельських християн із проханням помолитися за дитину. Після ночі молитов жінка застала хлопчика у реанімації відключеного від апаратів штучного дихання.
«Ваша дитина якимось чудом дихає», - повідомили ошелешені лікарі не менш здивованій жінці. Людмила повірила у силу молитви і зацікавленість всемогутнього Бога у своєму особистому житті.
А коли жінку виписали із пологового будинку, то вона опинилася просто на вулиці. Після місяця поневірянь, віруючі направили її до Центру екстреного реагування для мам із дітьми на Львівській, 1 у селі Петропавлівська Борщагівка під Києвом.

Тут вона вже рік. Бачила різних жінок. Особливо важко вживатися у Центрі із юними мамами – випускницями інтернатів, які не мають елементарних навичок поводження у побуті. Навчити, допомогти, підказати – це щоденні турботи працівників Центру і більш досвічених жінок, які тут тимчасово перебувають.
Чоловік Людмили трагічно загинув невдовзі після народження малого Давида. Восьмирічний син Людмили живе біля батьків у Лебедині, на руках у яких ще й брат Людмили із інвалідністю. Він не розмовляє та не ходить і потребує постійного догляду.

Людмила Карпенко хоче дочекатися, коли малюк підросте, аби влаштувати його до садочка і знайти собі роботу, щоб можна було винаймати житло. Ось тоді і зможе залишити Центр.
«Якщо цього не робити, не допомагати жінкам а дівчатам, котрі потрапили до складних життєвих обставин, то система інтернатів у нашій країни житиме ще дуже довго», - вважає координатор центру «Спасемо Україну», один із засновників МБО «Центр порятунку дітей» Олексій Федченко.

Олексій Миколайович націлює керівництво проекту «Центр екстреної допомоги для мам з дітьми» на дівчат-випускниць інтернатних закладів, та на вагітних жінок, котрим нікуди йти. Саме цей контингент молодих мам - у зоні найбільшого ризику.

«Якщо ми їх не заберемо, то вони змушені будуть відмовитися від дитини, А ми маємо стати тим буфером, який перешкоджає сирітству.
Війна плодить сиріт, позашлюбних і покинутих дітей. Які масштаби нас чекають через декілька років, – ми ще не знаємо, але мусимо підготуватися до роботи з матерями, - каже Олексій Федченко, - такі кризові центри мають працювати по всій країні, особливо на периферії».

У планах організації – створення Центру протидії насилля, де протягом довгого часу зможуть перебувати жертви насилля а також вагітні в результаті згвалтування.

Мета працівників МБО «Центр порятунку дітей» - зберегти життя та здоров'я ненароджених дітей та врятувати немовлят від сиротинців, підтримуючи жінок з дітьми, допомогти їм міцно стати на ноги.

«Це має бути комплексна система заходів з профілактики сирітства в Україні, - вважає Олексій Федченко, - ми маємо відмовитися від дитячих притулків та інтернатів і спрямувати всі ресурси громад в першу чергу - на підтримку родини, а також на підтримку сімейних форм виховання дітей».